Школа мужності

  Я вела урок, звичайний урок для звичайних хлопців, не дуже уважних і старанних, як і більшість учнів ПТУ. Хтось постукав у двері, і до кабінету зайшла керівник нашого навчально-тренувального центру, а за нею - юнак у якійсь незвичній військовій формі. Я його не відразу впізнала, навіть після того, як Тетяна Григорівна сказала, що це наш випускник, учасник АТО. І тільки коли він заговорив і посміхнувся, на хвильку ставши знову зовсім юним і звичним, я згадала нашого соліста, Печеновського Богдана, з групи операторів з обробки інформації та програмного забезпечення. Я нічого в нього не викладала, але, готуючи концертні програми, зустрічалася з ним на репетиціях та заходах. Стрункий, модний, ввічливий, приємний хлопець, який ще й непогано співає – таким він уявлявся мені до сьогоднішньої зустрічі. Ніби звичайний учень, хіба що відповідальніший за інших. Раптом згадалося, як наш музичний керівник сказала, що Богдан виручав її цілий рік (дійсно, співочих талантів у той рік у нас було небагато), був наполегливим на репетиціях і безвідмовним щодо виступів. І дуже відповідальним.

  Мабуть, саме ця його риса стала причиною того, що Богдан вирішив майже зразу після закінчення училища вступити до Добровольчого Українського Корпусу. Його зарахували в окрему тактичну групу імені Воловика. Тиждень навчань з медицини та тактичної підготовки – і призначення на передову в Авдіївку. Богдан досягнув мети: він буде захищати свою землю! І шлях обрав найкоротший і найчесніший – став добровольцем.
  Спочатку було дуже страшно через безперервні обстріли, але потім звик. Воюють бійці тактичної групи у такому режимі: два дні на позиції і повернення у бліндаж. Два дні під кулями, коли між тобою і ворогом всього 300 м, дуже довго тягнуться. Головну підтримку Богдан отримував від свого командира, про якого говорить з повагою і захватом: «Мій командир дуже хоробра і відважна людина. Він на війні з самого початку, з 19 років. Таких командирів, як він, вже немає».

  Воєнних вражень у Богдана багато, хоч я й відчувала, що говорить він не про все. Калашніков у руках, повага з боку побратимів, бліндаж «Кремінь», що дістався хлопцям від воїнів української армії, які мусили покинути його, коли на початку війни там було смертельно небезпечно.
Але найбільше враження на нього справили трасуючі кулі, які світяться, коли їх випускають зі зброї: «Коли вночі починалася перестрілка, було таке відчуття, ніби з неба на тебе падають зорі. Красиво і страшно».
Одного разу почався дуже сильний мінометний обстріл, Богдан з іншими сховалися в бліндажі. І тут у бліндаж вдарила міна, відірвала трубу від груби. Але всі хлопці вціліли. В цей час на позиції поранили трьох бійців. «Такі моменти укріпляють в мені віру в Бога, - ділиться Богдан, - при обстрілах та перед виходом на позицію молюся».

  Богдан змінився. І не тільки зовні. Він змужнів. І перш за все, душею. З вдячністю говорить про волонтерів, які забезпечують добровольців усім необхідним. Зараз Богдан у рідному місті. Мати з батьком безмежно щасливі, що син живий і здоровий. А Богдан влаштувався на роботу. Планує заробити грошей і повернутися до своїх побратимів, які тримають лінію оборони там, на сході нашої країни. Так він розуміє свою любов до України. І нехай береже його Бог, а ми пишатимемося ним.

Викладач ДПТНЗ «ЧВПУ»
В.С. Наровлянська.